автор:Оксана Войтович, Львів
Кому належить вислів: „Всі ми родом з дитинства”, — не пригадую. Але чим далі ти від нього, тим ближче воно до тебе. Спогади чіпляються зненацька і деколи зовсім невчасно. Спливають в пам’яті друзі з дитинства, яких не бачила і справді „сто років”, про яких нічого не знаєш, не бачиш, не чуєш і не зустрічаєш. Де ви тепер, найрідніші і чужі, такі далекі і близькі, старші і молодші, хлопці і дівчата, що ділили на всіх одні сани взимку і гойдалку влітку? Вертаючись на багато років назад, згадуєш все до дрібниць, ідеш через дні і тижні, через довгі місяці чекання, біжиш крізь роки, часто через усе життя, летиш їм назустріч, на зустріч зі своїм дитинством…
Вулиця мого дитинства колись називалася “Шкільна” (зрозуміло — недалеко була школа). Жили ми в державному триповерховому будинку, який стояв просто в сосновому лісі. За будинком старі сосни корінням, як лапами, трималися за землю. Кожного року цілих півроку, а може і довше, ми, малі, бігали стежками гори Федір. Мені здається, я ще й досі пам’ятаю запах смоли, що стікає по репатому дереву, а під ногами — соснові голочки і шишки. Далі, ще вище — старий цвинтар. “На Федорі”, — так його тоді називали. Там завжди було тихо і навіть моторошно: забуті могили без хрестів, надбиті, з пожовклимим фотографіями старі гробівці, обплетені живим барвінком, як мереживом, напівзруйновані пам’ятники з польськими написами. Ми добігали туди, граючись в “жмурки” (там було де сховатися!) і замовкали, – чи то від страху, чи то від кричущої тиші, такої, що було чути, як гуде джміль, дзигототить муха чи стрекоче коник-стрибунець у траві.
Вікна нашої квартири на третьому поверсі виходили на протилежний від гори Федір бік — нібито в місто. Але містом там і не пахло. Навколо, а точніше,— догори по вулиці — невеличкі особнячки з садами і городами. Нижче, через дорогу — Гаврилюків сад і будинок. Я, нарешті, мабуть, знаю, чому і досі люблю старі сади, порослі травою, де в закутках росте кропива, фіалки, дикі ромашки, де можна знайти заіржавіле колесо від старого ровера та й інше залізяччя. Коли випадково опиняюся в такому саду — не хочеться говорити. Там хочеться просто бути… Слухати, як падають налиті соком яблука: “гуп-гуп”, як розповідає сад свою весняно-літню історію, аж допоки не скине останній листок…
А як оживав сад після дощу: кожне дерево пахло по-своєму, сонце виблискувало в дощових краплях, що зависали у високій траві. Жучки, хробачки, гусенички, — все вилазило з нірок. І ми, діти, ловили метеликів, приносили додому живих жаб і жуків.
Я і всі мої сусіди-діти (зараз їм вже за п’ятдесят) — виросли в Гаврилюковому саді. Пригадую, була там велика гойдалка, здавалося,— ногами неба дістаєш, ти просто летиш, ніби тебе викидає з сідла!
Ми збігали садом аж до річки Стрипи, в якій тоді ще можна було купатися і стежками, через город учителя Шаргородського, — додому. Мені тоді було 5-6 рочків, іншим дітям менше, комусь більше. Де ви зараз усі, хто родом з мого дитинства?
Недалечко був будинок лікарів Гурських. Там завжди було чисто, не було грядок з цибулею і морквою, а росло багато квітів. Я запитувала в мами: “Там живуть пани?”
Ще одна загадкова місцина — горище або стрих нашого будинку. Звідти, згори, ми любили пускати мильні бульбашки. Вони летіли донизу легкі, прозорі, живі, переверталися, наздоганяючи одна одну і розбивалися в повітрі, а ми раділи і рахували, в кого їх виходило більше. Як сьогодні, пам’ятаю цей день пускання бульбашок, коли сусід Вовка Іванусь вийшов з пайдою хліба, помащеного сметаною, посипаною цукром… І ми всі, ковтаючи слину, бігли до своїх мамів з криком: “Мам, я хочу такого хліба, як має Вовка Іванусь!”.
З тих пір минуло років сорок… Спогади склалися в ланцюжок окремих слайдів, що зринають в пам’яті без хронологічного порядку, зате мають колір, смак, навіть запах… А, найцікавіше, що вражає, це відчуття реальності без часу, поза ним. Відчуття чогось дуже доброго, теплого, сонячного… Потік свідомості, що іноді не дає домити посуд, дочитати книжку, дослухати чиюсь розповідь, а, якщо їдеш у маршрутці, можна проїхати свою зупинку. І знову згадується сніжна зима, обов’язково з валянками, ковзанами санками і лижами. Ріка взимку замерзала, і на ній влаштовували каток. А навесні крига скресала,— і був справжнісінький льодохід, аж знесло міст, уявляєте? А ще— гроза, після якої— веселка через весь Гаврилюків сад, аж до Федора; і довжелезне літо , якому, здавалось, не буде кінця, з хрущами, яких збирали в пляшки і прив’язували їм лапки до нитки, зі “жмурками”, грою в магазин, з лічилкою про садівника… Нас заганяли додому пізно ввечері брудних, з розбитими колінами, зі спаленими на сонці носами. Ми вмить засинали, щоб зранку знову зустрітися в нашому дворі.
Я давно хотіла туди прийти, походити знайомими стежками, вернутися в той часовий пояс, де все було логічно, закономірно, справедливо, правильно, починаючи з назви вулиці “Шкільна”, тому що недалеко була школа.
…Підіймаюся вгору знайомою і, водночас, вже чужою стежкою. Дім залишився, перед ним—стара сосна, яку я пам’ятаю. Від саду немає навіть сліду, не те що запаху. Зараз там — багатоповерхівки, в річці давно вже ніхто не купається, і “пани Гурські” повмирали.
Чим далі я роками від тих місць, тим ближче вони до мене в душі. Напевно, вигляд в мене був збентежений, чи то розгублений, і молода жінка, що вийшла з будинку запитала: “Ви когось шукаєте?”. Мені хотілося відповісти: “Я шукаю маленьку себе…” Маленьку себе у маленькому місті Бучачі.
Можливо хтось із читачів впізнає і себе в цих спогадах, впізнає і маленьке містечко на Поділлі, відоме своєю Ратушею, Успенським костелом, церквою Покрови. Колись його церкви і Ратушу оздобив невідомий Пінзель, а сьогодні воно вернуло світові його ім’я.
Оксана Войтович, Львів
