Батьки – це основа життя,
дають нам поради в буття.
Залежить найбільше від них
доля дітей золотих.
«Чому?» – запитають сто зі ста,
а відповідь на це проста :
ще в час, коли дитя лежить у лоні,
воно у своєрідному полоні.
Щоб в лоні дитя швидше розвивалось,
класичну музику включати б часто здалось,
із цим дитям частіше розмовляти,
шкідливих звичок й сварок уникати.
Із чоловіком частіше разом прогулятись,
поради слід в отця спитатись,
ходити в храм, слухати Слово Боже,
Христа із серця відкидать негоже.
Всміхатись сонечку, радіти світу,
відкрить віконечко для світла.
Дитина в лоні все сприймає,
емоції матусі відчуває.
Тому важливо мир в душі носити,
усмішку на устах зросити,
наповнитись любов’ю до усього,
що є в світі прекрасного. Й для цього
потрібно в Бога попросити
терпіння й ласку все зносити.
І ось – на світі є дитинка,
така малесенька людинка,
до мами ручки простягає,
тепла отримати бажає.
В очах немає зла,
лиш доброта одна.
Із першим словом «мама»
в душі веселкова гама,
із першим словом «тато»
у серці щастячка багато.
Перший крок ступа несміло,
проте це дуже гарно й мило.
Сім’єю слід ходити в храм,
щоб випросити ласки нам,
щоб в мирі діточки зростали,
на радість їхніх тата й мами.
Я вірю, важко у цей час
виховувать по правді нас :
мас-медіа, як пропаганда,
з одного боку – мила панда,
а з іншого – Чорна діра –
засмоктує все темнота.
Та ми ростем у саду дому,
а ви, як ті садівники,
корчуєте від нас утому,
саджаєте добра квітки.
Сідаєм вперше ми за парти,
а в вас сльозинки на очах :
дали плоди ваші старання,
не заблукали ми в корчах.
Та головне, щоб не змістились,
із вірою в житті навчились
прощати і любити тих,
хто полюбити ще не встиг.
Любов творить дива –
великі ці жнива,
із зернятка любові
зродяться нові й нові.
Росте дитя, старається,
батьки малям пишаються,
та все ж розчарування
спіткали і їх зрання.
Ім’я цьому – кохання.
«Що таке кохання?», – спитала дитина,
настала вже й в неї ця ждана хвилина.
Подумала мати : «Навіщо їй знати?
Бо ж потім від цього буде страждати!»
Та враз пригадала своє життя ненька,
всміхнулось доросле жіноче серденько,
згадала про батька своєї дитини,
і те, що зробили вони для родини.
Й сказала замріяним голосом ненька :
«Було це дуже і дуже давненько :
була молодою, у хмарах літала,
від хлопця щомиті освідчення ждала.
Кохання, дитино, як воскова свічка,
горить та освічує, коли темна нічка.
Ніч самотності зорі заслоняє,
коли ще кохання у серці дрімає.
Любов – це довіра.
Любов – це усмішка,
це деколи сльози
і болюча річка.
Любов – це момент, коли серце тріпоче,
коли промінь щастя щічки лоскоче.
Це подих весняного ніжного вітру,
коли запах щастя витає в повітрі,
освідчення серця у співі пташини,
й немає тоді щасливіше людини.
Це усміх дитини, що народилась,
Це сльози матері, що звеселилась.
Любов – це деколи сльози,
Коли на душі в тебе грози.
Хоч як би болюче не було,
важливо те, щоб серце не забуло,
щоб від розлуки та й не зачерствіло,
а знову цвітом щастя рожевіло.»
Задумалась мрійливо мати,
щоб молодість бурхливу пригадати.
А донечка дивилася на неньку,
І краялось юначе це серденько.
Згадала, як вона любила,
як виростали в неї крила,
як разом з ним під зорями гуляли,
як із «Люблю» словами засинали.
І на обличчі знову є усмішка,
та потім… Наче темна нічка,
з карих очей з’явилась річка.
Як після щирої любові
він кинув…
Сказав : «Зарано до кохання,
я погуляю!». Зрання
вставала з болем на душі.
Й спитала неньку : «Мамо, ні,
Були й у мене ясні дні.
Я теж любила. Та чому
Розлука вбила цю весну?
Чому пропали почуття?
Невже пішли у забуття?»
Матуся не відповідала,
пояснень інших не шукала.
Лиш потім ледь проговорила :
«Коли любов дарує крила –
лети, живи, радій, всміхайся,
пустити в серце не вагайся!
Ці почуття дарують щастя.
Без них ми просто йдем в провалля,
як та Аліса в Задзеркалля.
Заглянь в своє дитяче серце,
для світла відчинивши дверця!
Даруй усмішку всім навколо!
Лиш не виконуй власне соло!
Якщо це щире почуття,
воно вернеться з забуття.
Любов – це довіра,
любов – це усмішка,
коли її ранять,
вона – дика кішка!
Донечко, доню моя дорогенька,
Світло і радість для мого серденька,
Всміхнись, засвітися любов’ю до світу,
Інакше не знайдеш питанням одвіту…»
Як добре, коли поруч близька людина,
а що б , як лишилась самотня дитина :
депресія, біль і страждання,
сльози та гіркі зітхання.
Батьки, прошу, спілкуйтесь із дітьми,
Та не як вчителі. І вийдуть із пітьми
побачать сонечко ваші малята,
і буде на душі в них свято!
Повинні ви найкращим другом стати,
для цього ж слід свої літа згадати.
Не бійтесь поділитись помилками,
ми всі вчимося. Діти разом з нами.
Бо досвід і знання ідуть з роками.
Проводься більше часу з доньками й синами,
побачите : сім’я міцною стане.
Діти – не зліться на матусю,
скажіть їй : «Моя ріднесенька мамусю,
дозволь до тебе ніжно пригорнуся».
Яка щаслива буде ненька!
Радітиме її серденько!
Сім’я – це радість,
Сім’я – це любов
Сім’я – це святість,
Звільнить від оков…
admin каже:
Дуже гарний вірш!
Твої батьки можуть тобою гордтится!