Надворі повільно падає лапатий сніг, м’яко укриваючи землю біленькою ковдрою. А за маленьким віконечком стоїть дівчина, яка так потребує тепла. Їй холодно. Дрож проймає тіло, по щоці пробігла гаряча сльоза, щоб хоч трішки зігріти замерзле від страждання серце. Йому боляче. Воно розривається, але виходу нема… У любові немає минулого часу, вона вічна. По дорозі сновигають постаті, їздять машини, але не цю картину бачить самотнє дівча. Перед очима постає минулий рік. Такий же морозяний день та ранок. Перевірявши пошту, вона побачила компліменти від юнака. З цього все і почалося. Листування, компліменти, биття тоді ще гарячого серця. Кількамісячне листування призвело до зустрічі, споріднення двох сердець. Весна. Цвіт дерев манить своїм п’янким запахом, а в повітрі витає щось надзвичайне. Передчуття чогось прекрасного переповнює серце. Сьогодні вони зустрінуться. І ось вона – перша зустріч. Він стояв спиною,вдивляючись у далечінь, чекав на неї. За два кроки вона зупинилася : серце набрало шалених обертів, він обернувся. Відразу – стик гарячих поглядів і щирі усмішки засяяли на їх обличчях. Ось вона – любов. Ця пані вже і в їх серці. Після прогулянки подякували один одному і розійшлись у різні боки. Та ненадовго. Того ж вечора пішли гуляти. Прийшли на руїни замку, звідки було видно красу вечірнього міста. Тиша, шурхіт зелених листочків берези, шум вулиць, а тут – лише він і вона, а на небі – ясне намисто зірок, неначе сам Господь давав благословення на ці почуття. Надворі похолодало, «мурашки» пробігли по її шкірі, проте бажання провести ще мить тут, між цих стін, тримало і не давало піти. Мовчанка. Легенький вітерець нашіптував їм : «Ось любов. Насолоджуйся. Це винагорода. Цінуй її…». Враз по дівочому тілу пробігла тепла дрож : відчуття його теплої руки на своїх плечах дарувало радість. Рука опускалася все нижче до талії, а потім міцно, але надзвичайно ніжно, пригорнула її до себе. Погляди зустрілися. Він показав їй свою улюблену зорю – Венеру. Серця забились в унісон, а губи доторкнулись у солодкому поцілунку. Цей день назавжди залишиться у пам’яті, адже саме з цих стін почалась велика історія кохання. Щодня вони зустрічалися, мріяли про майбутнє, клялись у вічному коханні. Кожна зустріч зближувала їхні серця, породжуючи все більш пристрасне бажання бути навіки разом. Але час невблаганно виконував свою місію. Три місяці неземного щастя завершувались. Він їде додому. А вона залишається тут, наодинці зі своїми спогадами і почуттями. В обох на очах сльози. Ніч. Шум річки, шурхіт дерев, ясне зіркове небо, як у їх першу зустріч. І знову мовчанка. Він взяв її руку і приклав до своїх грудей. Так швидко серце ще ніколи не билося. Слова були непотрібні. Достатньо було мелодії закоханих сердець і найміцніших обіймів у світі. І ось – він поїхав. Молода пара сподівалася, що пройде рік, вони знову житимуть у одному місті, і все буде добре, щастя знову постукає у двері. Але… Страшна відстань зробила своє. Почалися ревнощі, перші сварки, сльози. Чорний ангел розлучив серця, які так мрійливо ширяли у небі. Вони розбиті. Вона – не може без коханого жити, щоранку прокидаючись і щоночі чекаючи його у своїх снах, а він – одразу знайшов їй заміну. А що далі? Як жити ? Глибоко в душі вона вірить і сподівається, що при зустрічі їх почуття відродяться, як Фенікс з попелу, а він… Хтозна, може, й справді забув? А, може, боїться? Тільки зараз вона дивиться на сніг, який плавно кружляє у повітрі , і розуміє, що її серце стало таким же холодним від болю, і розтопити його зможе лише тепло коханої людини. Але треба жити. І витерши сльози з блідих щік, пішла назустріч новій боротьбі – боротьбі з собою…
Ірина Левицька каже:
Яка зворушлива і витончена розповідь… здається,весь світ душі автора помістився у цих словах,проте,одаково зрозуміло,що тим відчуттям і у просторах Всесвіту стане тісно…
Надія каже:
Хотілося б стати вашим автором, як це зробити:)