Творча Бучаччина

Автор: Надія Ільчик – Стадницька

( на основі реальних подій)

“ІТИ, ЩОБ ЖИТИ”,або

“ДОРОГА ДО ЖИТТЯ”

Біля хати на призьбі сидить старий дідок. Вік погнув його спину, а біди покрутили старі пальці. Лише очі світяться ясним розумом та глибиною, в якій заховані страшні таємниці. Дідок Панас ретельно перебирає ячмінь у маленькій корзині та на сито жменьками сипле. А потім просіює і в торбинку обережно висипає.

Скрипнули двері. З хати вибіг малий Василько.

-         Діду, діду ходімо на загаття. Ви мені рибку зловите. Вчора така добра рибка була. Я ще хочу.

-         Не можу Васильку. Ти що забув, скоро сіяти пора, а ми ще зерно не вибрали.

Василько збіг зі східців, сів коло діда на призьбі і руки в кошик з зерном запхнув – грається.

-Не грайся Васильку хлібом. Зерно повагу любить

Василько витяг руки з кошика. Дід ретельно на старих долонях перебирає кожну зернятку. Якусь гіршу знайшов і ту не викинув у рота поклав, смакує.

-Діду, я їсти хочу, ходи на гать, може сьогодні рака знайдемо.

Дідо подивився на онука, та по карманах щось шукає. Витягнув з-за пазухи хустинку, обережно розгорнув, а там чорний маленький сухарик  хліба. Простягнув онукові.

-На дитино, поїж, тільки не спіши, добре смакуй.

Малий вхопив шматочок та відразу весь до рота поклав. Винуватими очима на діда дивиться.

Дідо останню жменьку зерна з кошика дістав, перебрав і в мішечок висипав. Зав”язав міцно маленький мішечок.

За воротами собаки гавкають. По вулиці поліцаї йдуть. Чути їхній грубий сміх.

Дід підвівся, дає мішечок Василькові.

- Тікай дитино, біжи  до тітки через річку. Скажи я завтра по тебе прийду.

Василько мішечок на грудях сховав.

-         Гляди хліб бережи.

Поліцаї автоматами по хвіртці стукають, відкрили тай заходять, як до себе додому.

-         Ну що діду, де твоя Мотря, що не хазяйнує? Гостів не стрічає. Чи ви вже панами поробилися?

-         Немає Мотрі, в колгоспі. Сьогодні поле оратимуть. А ви що не там, здорові бугаї, можна самим в плуга запрягатися, то ви жінок запрягаєте.

-         Ти діду не мудруй. Ми на своєму місці. А як будеш язика розпускати, то тебе й запряжемо. Кажи коли Мотря буде, діло до неї маємо.

-         Яке в біса діло у моєї баби. Вона окрім земельки рідної нікого не зачіпала.

-         А це вже не тобі думати. Згори краще знають

Скрипнула хвіртка, Мотря зайшла на подвір”я. Знесилена, стомлена, ноги онучами обмотані, без галошів, по коліна в болоті. Стала бідна жінка серед двору. Хустку з голови стягнула, лице втирає.

-(поліцай)- Мотре твої племінники коли прийдуть, ми їх дожидаємо

Мотря стала, як вкопана, наче вперше поліцаїв побачила, їхню фашистку форму розглядає

-         А я що знаю. Бісові діти, куди вони повешталися. Ми з дідом уже і робити негодні, а вони ще тиждень тому кудись повіялись. Що мені знати. То ви ж у нас власть, як познаєте, то скажіть, що тітка і бачити більше не хоче, нероби прокляті, та з вашими он, тільки б самокрутки покрутити.

-         (Мотря до діда) А що Панасе, не було ж тих  триклятих сьогодні. Не було? Чого мовчиш.

-         (дід бурмоче) Не бачив

-         (поліцаї) Ти Мотре, концерту нам не показуй, знаємо де ти тих племінничків здибала. Як не об”являться, пиняй на себе. Сама знаєш, що будемо робити!

-         А що мені вже знати. Ми з дідом самі живем. Сина ви в мене забрали, то ще душу вийміть

-         От дурна баба

Поліцаї пішли з подвір”я, хвірткою, як лупнули, аж глечики, що на ній висіли, з грохотом порозбивалися.

-         (Мотря)А де Василько, він вже з хати виходив. Ті іроди його виділи?

-         Він до Вірки побіг, я йому хліб з собою віддав, може там у Вірки і посіють. Ці вже, як ходити почали – жити не дадуть

-         Ой діду, і що я наробила. Та може десь там в світах і мому Михайлові, хтось голову покриє та хліба кусочок подасть. Господи Боже захисти мою дитиноньку і додому спровадь.

Річка дзюркоче, гай шумить. Малий Василько кричить.

-Діду, діду я рака зловив. Подиви, який великий. Мені поліцай за нього знаєш який кусок хліба дасть.

-(дідо бурмоче) Дасть онучку, дасть так, що ніколи не розігнешся. Васильку! Васильку! А ну не ліз глибоко, там течія, понесе і я не дістану.

Десь заіржали коні. Дідо обернувся, побачив когось в кущах, мерщій все покинув побіг туди.

Два молоді солдати на конях, пострибали на землю, коні поприв”язували, до діда спішать. А він їм якісь знаки руками подає. Вони і зупинились.

-(дідо)- Здоровенькі були хлопці. Де це ви моталися, цілий тиждень не було. Я вже думав не повернетесь.

-Ми виїхати не можемо, кругом перепустку треба. От і не пхаємось до людей. Тиждень в лісі сиділи.

–Послухай діду, може твоя Мотря нам перепустку виправить, або якийсь папір напише. Ну що ми її племінники, то ми і поїдемо.

-         До нас вчора поліцаї приходили. Ви знаєте. що Мотрю за вас до стінки поставлять і питати нічого не будуть.

-         То що нам робити

-         Ви тут ночуйте, я завтра вдосвіта прийду.

-         (Василько) – Діду, діду, де ти пішов?! Діду я ще одного рака зловив

-         Іду Васильку. Я зараз

По вулиці гавкають собаки. Тупають, шаркають сотні ніг. Чути плач жінок: сльози, прокльони, голосіння.

-(поліцай) – Хто хоч крок зробить буду стріляти ( вистріл в повітря)

-         Стійти на місті бісові люди! І так дорогу спаскудили!

Через все село ведуть колону полонених Хтось з колони кричить:

-         Спасибі, вам люди за їду. Тільки сиру, сиру під ноги кидайте, сира ціліша буде. Варене все потоптали.

Чути постріл і ще один . Той хто говорив впав замертво. Наступна шеренга, переступила через скривавлене тіло, хтось зашпортнувшись, впав поряд, його за руки тягнуть, піднімають.

-(поліцай) – Ще хто хоче побалакати?!. Чи комусь багнюка не смакує, ви свині, то їжте поки дають.

Колона йде і ногами чавить: буряк, картоплю, качан кукурудзи хтось підібрав. Люди в селі знали, що мають колону вести, от наварили все що мали та по дорозі розкидали. А полонені йшли, ногами все чавили, находу їжу з багнюки піднімали і разом з землею їли. Розтоптане, з грязюкою, а все рівно їдло, хоч яке. Все до рота тягли. Знесилені, бідні, обшарпані люди, яких тягли на заклання, як худобу.

Мотря з жінками коло лагера чекали на колону. По вбирались, як на свято, хустки нові на голову і по закручували, ще й на плечі по хустці накинули. Одна жінка плаче

- Ой Боже, ж мій Боже, може мого Іванка сьогодні привели! Захисти Господи дитину. Хоч би його сьогодні привели.

-         (Мотря) – Цить, а ну ніхто не голосить, а то все діло загубите!

Мотря ззаду до постового підкрадалася

-         ( постовий) – Стій на місті, хто така?!

-         Степане, ти що не пізнаєш? Це ж я Мотря, ми з твоєю сестрою разом до школи ходили. Степане, чи ти забув, як до мене клинці підбивав? Тепер поважний став, пануєш у місцевій владі.

-         Чого прийшла? Тобі що жити надоїло, чи не бачиш, що нових плєнних ведуть.

-         Ой Степанку, того й прийшла. Ось і тобі де що принесла. На скуштуй, не бійся цілий день на посту і поїсти не було коли. Я й смальцю принесла, і горілочки у Параски взяла.

-         Мотре йди звідси, а то застрелю.

-         Степане, ти Бога в душі маєш, чи вже все продав?

-         Сьогодні наших хлопців приведуть, відпусти пару, ми самі заберем. Ти тільки відпусти!

-         Ти що здуріла, хоч, аби мене розстріляли?!

-         А ти і виду не подавай. Ось снідай любчику і хлопців своїх вгости, а ми самі до гурту приб”єшся і забирем.

Степан озирнувся довкола, корзину вихопив. Рушницю за спину повісив.

-         От клята баба і чого я тоді не женився на тобі?!

-         (Степан) Ей хлопці ідіть обідати, он як місцеві нас жалують, їсти принесли і по чарці буде

Чути, як охоронці сміються, як старі індики.

(Мотря з жінками) Пригощайтесь, їжте їжте ( тихо до жінок) Ну що жіночки, готові? Давай ближче до воріт. Поки вони їстимуть, ми і собі улов зробимо

Жінки сміючись до воріт підходять. Щось жартують, одна одній кажуть. І чогось хустки з плеч познімали в руках мнуть, перебирають. Тут полонених ведуть, уже майже всіх завели. Поліцаї відстали, сміються з полонених. А жінки до колони пристали. Та давай по одному, по два полонених висмикувати з колони і до себе притягувати. Хустку на голову, плечі вкрили і до свого гурту. По обступали.  Жінки знову сміються, жартують. так би й нічого не сталося.

-         ( поліцаї) А ну геть, чого до брами підходите! Не дозволено, тут вештатись. Принесли їсти і додому. Бігом, бігом, кому сказано! Чого стоїте?!

-         (Мотря) Дівчата, а ну давай звідси, бігом, нема чого уваги звертати, а то ще й цих заберуть і нас постріляють.

-         (з колони полонений кричить) – Скажіть, що я з Петриківець!Живий!!!

-         (другий кричить) А я з Яблунова, брат помер, я живий!!

Чути постріли

-(поліцаї) – Мовчати, а ну мовчати, тварюки!

З гурту одна жінка кинулась до колони, голосить

-         Синочку, Синочку!!! Я тут.

Жінка до сина на груди кинулась, обнімає, цілує, плаче.

Чути постріли

-         Синочку, Боже же ш ти мій! За що?!. Відкрий очі. Не вмирай синочку, я тут, я тут.

Чути постріл.

Жінка впала коло свого сина обіймає його за груди.

-         Тепер ми разом синочку. Тепер разом

Чути гавкіт собак, бряскання зброї, тупіт сотні ніг.

-         (поліцаї) – А ну заходьте, бігом, бігом! Закривай ворота. От бісові люди, не дадуть роботи скінчити

Мотря з жінками уже далеченько від лагеря відійшли, тай бігом навпростець до гаю. Хустками по замотувались біжать не оглядаються. Поховались у гаю.

-         ( Мотря) – Ось вам хлопці картопля. Тікайте звідси, біжіть куди зможете. Та в село не приходьте, а то поліцаї собі табір в сільраді зробили, вас всіх постріляють.

Чути, як щебечуть солов”ї. Десь недалеко річка шумить.

Полонених троє врятували і то добрий улов. Тож чиїсь діти і мати десь чекає, може вже і похоронила.

-         (Мотря)- Тікайте синочки. За лісом друге село, а там через поле може до наших проберетесь. Бережіть себе, най вас Бог заступить. Може де і мого сина хто зхоронить.

-         Айда хлопці в ліс сховаймося. Спасибі вам добрі люди.

Скрипнули двері у хату. Мотря прийшла додому, рук не чує, з перестраху ноги тремтять, а волосся з під хустки уже зовсім сиве вибивається.

Дід Панас біля печі сидить, щось майструє.

-         Ну що вдалося? ( питає)

-         Та вдалося. От тільки Параска сина свого побачила, то так німці і обох застрілили. Треба буде вночі тіла забрати – поховати.

-         (дід) – Я сам піду. А ти племінників своїх спровадь. Сьогодні в гаю бачив, виїхати не можуть, папери треба.

-         То я ж їм казала, щоб в Петриківці йшли до Віри, вона їх до своїх направить. Піду я може що придумаємо. А де Василько?

-         Спить, голодний був, але якось з бідою заснув.

Чути страшний гуркіт у двері. Поліціянти прийшли прикладами в двері стукають.

-         Відкривай, а ну відкривай Мотре!!!

-         (Мотря) – Діду сховай Василька, сховай. а то заберуть всіх.

Срашний хрускіт, гуркіт, двері вибивають. Двері впали поліціянти в хату по заходили.

-         Збирайся Мотре підеш з нами

-         Чого мені йти, що я там з вами забула.

-         Збирайся, племінників твоїх знайшли.

-         (Василько прокинувся) Мамо, ти куди, мамо

-         Спи синку, я зараз

-         (Поліціянт в плечі пхає) Пішла, давай швидко, нема коли казки розказувати. Вже не прийдеш.

-         ( Василько маму за ноги обіймає, плаче) Мамочко, мамусю, я тебе нікуди не пущу.

-         ( поліціянт його за шиворот відчепив від матері) – А ну залазь на піч, а то щей тебе забирем

-         (Марія) Іди Васильку, слухай діда.

Мотрю вивели з хати під конвоєм, наче вояку якогось. Рушниці направили в спину, щоб не втікала, а куди їй тікати? Вона вже знала свою долю.

Йшла Мотря по леваді. Ніч така тепла  і місяць світить, наче вдень дорогу видно. Село над річкою. Спокій кругом, наче й немає нічого: ні страху, ні болю. І війни клятої немає.

В тиші лише чути, як дитя десь тихо плаче. А потім крик дитячий. Василько біжить по дорозі за Мотрею, руки простягає.

-         ( Василько) – Мамо, мамо я з тобою. Ти мене забула!!!

-         ( Мотря повернулась, очі сльозами світ Божий заступили – шепоче)- Синочку. синочку….

Кинулась Мотря до сина, ледве встигла обійняти. Голівоньку гладить, личко заплакане втирає і все наказує.

-         Тікай синочку, тікай до діда, а потім до тітки підеш. Скоро братик повернеться, удвох будете жити

Поліціянт Мотрю від сина відчіпає, за плечі смикає.

-         А ну пішла клята баба. Ти шо тікати надумала? Піднімайся, бігом на ноги, та до прокуратури. І байстрюка твого забираємо, щоб не скучно було.

Мотря звелася на ноги, сина відпустила, за себе, за спину ховає.

-         Тікай Васильку. мерщій біжи.

Василько стоїть, як вкопаний. на поліціянтів тільки очима кліпає.

-         (Мотря плаче, кричить)- Та що ж ви сучі діти робите. Та чи ти не з нашого села, чи нелюди ви. Запроданці,  душу свою продали. Чи матерів у вас не було?! Та щоб вас і земля ніколи до себе не прийняла! Кляті діти!

Мотря голосить, а все навкруги наче завмерло, ні звука не чути, навіть вітер не колише. А Василько за мамину спідницю сховався, міцно тримається.

І тут постріл. Наче ножом хто долину розтяв.

Мотря похитнулась на груди дивиться, а там червона пляма, наче квітка на грудях розпускається. Мотря руками груди прикрила, на сина озирається. Він стоїть, як скам”янів.

-Тікай синку ( прошепотіла)

Та й впала Мотря посеред дороги, блакитними очима на небо дивиться. А на небі уже світанок загоряється і все небо наче кров”ю хто розмалював, таке червоне стало.

Василько, як побіг, як побіг, не озираючись. Нічого попереду не бачив. Через поле біг, через кущі, через ліс, нікого й нічого не бачив. А у вухах тільки “бах”, “бах”, “бах”.

Мама очі закрила. Немає більше мами.

-         (жіночий голос) – Вставай синку, вставай.

Хтось за плечі термосить, а так вставати не  хочеться. Тільки ж очі закрив.

-         Вставай синку, вставай, до тебе рідні прийшли.

Василько очі відкрив, на виховательку дивиться. Та ковдру забрала. Василько, як був в трусиках, босими ногами по бетону побіг. Біжить по коридору, нікого не бачить. Та хто ж то прийшов? Діда забрали. А мама – нема її більше.

Василько заплаканими очима шукає когось по коридору.

На порозі стоїть високий чоловік і такими ж голубими очима, як і у Василька дивиться на нього. Той чоловік підхопив Василька на руки. Обіймає, по голівці гладить.

-         Та чого це ти такий голомозий?

-         Нас тут усіх під нуль бриють, щоб вошів не було. ( Василько радий, плаче) А я вчора кашу з м”ясом їв. І ще яблука давали.

-         Тепер у нас все буде. Тепер у тебе брат старший є. Чи ти забув?

-         Я знаю, я знаю. Мама казала, що ти прийдеш і ми разом жити будемо. Тільки мами нема вже. Ми самі тепер.

-         (солдат плаче) – Як то ми самі. Я в тебе є, а ти в мене. То ми вже і сім”я і родина. Правда ж так?

-         Правда!

Василько дивиться на брата, а вони такі схожі. Тільки той великий, а той малий. І очі у них мамині. Голубі. як небо над левадою.

P.S. Матеріал захищений авторським правом згідно Закону України і міжнародних конвенцій про інтелектуальну власність. Без письмової згоди автора забороняється повне, або часткове використання матеріал, адаптування під сценарії та інше…..

МАРІЙЧИНЕ КОХАННЯ
(оповідання)

Ранковою зорею загорілось небо над селом. Люди вже давно повставали та заходилися поратися коло хати. І худобу до паші вигнати і хазяйство погодувати. Люди в селі все спершу про худобу думають, все пороблять, а потім уже про себе згадають: уже й сонце високо, а в роті і крихти не було.

Коло хати порається жінка, курей годує, а ті їй дякують по своєму. Півень співає. кури кудахчуть. Скрипнула стара хвіртка. То сусідка прибігла, сама на себе не схожа.

- Маріє, Маріє! То в тебе все добре, що ти робиш? Де Петро?
- Ганю, що з тобою ?Чого кричиш. Петро давно на тік поїхав. Що сталося? Чого така перелякана?!

- Боже Маріє…Таке наснилося, що аж волосся дибки стане, як розкажу. Мені весь ранок все з рук паде. Не витримала до тебе пішла.
- Та що ти таке кажеш. Чого наснилось, не вір, поплюй, перехрестись і забудь.
- Та хіба таке забудеш. Я ще з ночі хрестилась, а з голови не йде.

- Ну то кажи вже

- Сниться мені, що твій Петро у мене попід хату ходить і якесь дитя водить. А ти Марусю прибігла, та всі руки в тебе та ноги у землі вимащені. То ти береш ту землю чорну з-під моєї хати і в Петра кидаєш. А він дитину сховав і кричить, що тебе закопає. Ой Марусю такі ж руки твої брудні були, усі в землі. Я очі відкрила і не знаю на якому я світі. Сама ж знаєш, як земля сниться. Недобре то! Ой недобре…

Марія стоїть, руки в запаску витирає, та тре їх, тре, аж почервоніли.

- Боже! Ото наснилося. Що ти Ганю таке мені розказуєш. Добре у нас все з Петром. І чоловік він добрий і хазяйство. Якась дурня. ( Марія плює і хреститься) Спаси Господи і сохрани. Заступи від біди.

- Ой Марусю…Та я й кажу Господи заступи й сохрани.

- Ну все побалакали подруженько і доста. Он роботи повен двір. Тепер голова не працює, забудь і не згадуй. А мені до міста треба. В неділю празник в селі, я ще й на закупи не їздила. Чи ти забула подруженько, що кумою тебе кликала? Помагати приходь. А в неділю після служби, я з Отцем домовилась мою Оксанку похрестимо
- Боже ш і гарна твоя донечка. Ну чисто до тебе подібна. Тільки но вродилась, а такі ж очі чорні, як вугликами зиркає. Добре Маріє, я в суботу на цілий день прийду, може що помогти треба.

- Іди Ганю, іди. Мені ще малу годувати та й до міста збиралась

Дитинка в люльці плаче, ручками перебирає, очками маму шукає. В хаті скрипнули двері. Марія до люльки підійшла. Колише: співає

- А-а-а-а…Ой люлю, лю,
Старий Гулю лізь на вишку по цибулю

Єдну здоймиш, другу лишиш

Тай Оксанку заколишиш

- Ой ни-ни

Гроші в скрини

А для кого для дитини

А хто буде колисати

То той буде гроші мати

- Ой колисав дід дитину

Тай вивернув на кропиву

А-а-а Ой -лю-лі.

- Спи моє дитятко, най Бог тебе береже і Янгол заступе. От твоя хрещена і дурниць набалакала, насниться ж таке

Грюкнули двері, зайшов Петро.

- Маріє Маріє, ти до міста поїдеш

- Чшшшшш..Тихо Оксанку розбудиш. Поїду, мені скупитися треба, в неділю празник, ти що забув.

- Ну то їдь, я з малою зостанусь. Та тільки недовго, мені ще в контору треба. Може трактора випишу, поле зорати.

Збирається Марія. кошильок в сумку поклала. Хустку закрутила

- Ну то побігла я. ( спохватилась на порозі). Ой Боже ш ти мій в запасті поїду. От Ганя голову закрутила.

Находу запаску зняла, тай вийшла з хати. Лише двері рипнули.

Гул міста. Базар. Машини шумлять. У місті в базарний день, людей повно яблуку ніде впасти. На зупинці коло автобуса, люди штовхаються. Хто виходить, то з торбами уже додому їде. Дома ж господарка, ніколи по місті швеньдати.

Марія вийшла на базар, йде по між лавки. щось вибирає.

- А по чому дріжджі?

- По 2 рублі

- Та ви що на тій неділі за 1.50 купляла.

- Та то ж на тій неділі, а скоро празник. Люди щось і вигнати схочуть.

- Та мені не гнати, я на пиріжки. Дай те дві пачки

А по базарі скрізь. людські голоси чути, як у вулику, все гуде.

- Риба! Риба! свіжа риба

- Олія домашня, з найкращого насіння!

- Масло, масло на пляцки, без маргарину. Масло беріть, дешеве масло!

І такий то базар, як казан кипить. Кожен щось продає, кожен купує. Хто торгується, хто так бере. А бабам тільки би ляси поточити. Ніби й давно не бачились. Через день на базарі стоять, а все одно новин повно. Їм би дома скучно було сидіти. А так якусь квітку продасть, тай між люди вийде.

- Ой Марусю, Марусю. Як я тебе давно не виділа. Що се ти на базар вийшла? На празник рихтуєшся?

- Най вам Бог помагає, бабо Мотре. Та і на празник рихтуюся і на хрестини. Дочку маю. Ще до посту вродила. Оксанкою звуть. В піст хрестити не хтіла. а так і празник і хрестини справимо.

- Ой Маріє, та як же ш добре, що тобі Бог дитя послав. Стільки років не було, стільки чекали, а тут Бог послав. Ну то радість велика, най здорова росте. А шо Петро? Радий, чи сина хтів?

- Може й хтів, тільки аби дитя здорове родилося, а там яка різниця.

- І то правда, дочка то файно, то все мамі поміч буде. Будеш мати коло кого віку доживати. Ну най здоровенька росте.

- Спасибі бабо Мотре. Бувайте здорові

- Йди здорова дитино.

Марія пішла по рядах, далі щось купувати. А баба Мотря уже бабів коло себе зібрала пліткує.

- Ти чула Вірка, чула? Марія дочку вродила. 7 літ їм Бог дітей не давав, а тут вродила. О десь Петро тішиться

- Ага тішиться. Ти би виділа, як він в нашому селі тішився в тім році. Є одна така, вона всіх потішить.

- Шо ти мелеш, шо брешеш! Та Марія з Петром добре живуть. І хату поставили і хазяйство тримають. Він добрий чоловік. чого пльотки збираєш!

- Пльотки, пльотками, а люди все видят, їм очей не по заступаєш. Та бодай би вже тобі заступило, шо за твій язик довгий! Живуть собі люди спокійно та най живуть

- А я й не бороню, мені шо. Я їх сім”ї не розбиваю. А шо було, те нікуди не сховаєш.

То як з того шумного міста вирватись, то так ніби на світ Божий народився. І дихати легше і голова ясніша. Марія з кошиками захтіла через поле йти. Так і скорше буде і від міста віддихне. Підійшла до свої хати, ледве руки тягне, спина вгинається.

- Петре! Петре! Йди сумки забери, бо руки пообриваю, ледвом дотягнула. Петре! ну де ти є? Води дай, бо впаду зараз.

Петро з хати вийшов, став на порозі, а Марія наче вперше свого чоловіка бачить. Він наче, аж у сонці відбивається. Такий він високий, кремезний. І очі в нього голубі і чуб кучерявий. Який же гарний у неї чоловік і за що він її Марію полюбив. Вона все дивувалася. Сирота без роду. Ні матері, ні батька. Що собі заробила, то її було. Не було кому помогти. І свекруха не любила. Вони ж заможні “ богачі”, а син сироту собі вибрав. Та любив Петро Марію, і вона уже без нього життя не уявляла. Тепер і Оксанка вродилась. Тепер справжня сім”я буде. Марія наче прокинулась від сну.

- Ой Петре, дай води. Я через поле йшла, впріла, дихати не можу.

- Треба було до села їхати, я би тебе з автобуса зустрів. Чого ти стільки накупила?

- А як же! Твої приїдуть: мати, сестра. Що ми гостей не приймемо. Всьо, як треба наготую і Галя в суботу прийде – поможе.

- Ну давай в хату все занесу. Мені ще в “Довбиші” сьогодні їхати. а ти сама хазяйнуй.

- Петре, шо з тобою? Чого ти такий? Другий тиждень, як вовк ходиш. Чи я шо не так зробила? Петре ти скажи, шо не так. Чого з хати тікаєш. Чи я не бачу, що тебе мучить щось. У нас донечка вродилась, а ти ніби і не радий

- Та радий, я радий. 7 років на радість ждали і де вона взялася?

- Петре! Ти шо кажеш? Чи ти думаєш…..Ой Петре, та я ж всі роки тільки на тебе одного молилася ( плаче)

- Піду я. Сама тут розберешся.

Марії наче земля з-під ніг посунулась. Вона ледве до лавки дійшла. Сіла, очі закрила, тільки сльози котяться.

В гаю солов”ї співають, та так голосно, що аж у вухах бринить. Марія косу розплела, до річки йде. А над водою ніби молоко хто розлив, такий туман стелиться. Рано. Тільки світає. Марія стала на березі, над обривом, на воду дивиться, а вода мутна, темна, аж тягне в свою безодню. Марія очі закрила, нахилилась і лише крок до води залишився.

Раптом хтось Марію за плечі вхопив, та до міцних грудей притиснув. Марії страшно очі відкрити. А голос чужий не знайомий.

- Чого ти дівчино, біду по – під берег шукаєш?

- А тобі яке діло. Тебе точно ніхто не шукав.

- Значить є діло, що тебе стрінув. Тебе Марією звуть, я за тобою давно придивляюсь

- І шо повидів. Підходить тобі така злидарка. Чи може багачку пошукаєш? У мене за плечима ніц не має, я вся тут.

- А мені нічого не треба. Візьму така яка є до серця ти мені.

- І не страшно тобі. шо іншого люблю, а до тебе лише жаль маю.

- Як би ти його любила, то віку собі б не коротила. Не треба ти йому! Поїхав і забув, я все знаю. А зі мною господинею будеш. Любитиму тебе, як жінку, а не як коханку. То що Маріє згідна?

Марія Петрові в очі дивиться, не моргає. А очах наче душа її плаче. такий біль світиться

- Згідна Петре. Буду тобі за жінку.

Сонце над річкою встало, туман розійшовся і заблистіла вода, як Марусині сльози, білим кришталем.

Маруся сидить під хатою, та сльози втирає. Сумки по – під хату розкидані. Скрипнула хвіртка. Ганя з порогу

- Боже Маріє, що сі стало? Чого торби порозкидала? Ти чого плачеш, ти вже знаєш? Хто тобі сказав?

- Та шо я маю знати? А ну кажи.

- Та нічого. Воно тобі треба?

- Кажи вже. Почала, то кажи, а не за спиною балакати.

- Та ти що. Я ніколи за тебе нічого поза очі не казала. Чи я не подруга тобі.

- Ну то кажи, чого мовчиш?

- Михайло повернувся. Люди в селі бачили, я не вірила. А нині до мене приходив, за тебе питав, побачити хоче.

Марія зблідла, як те полотно. Рота руками затулила, щоб не кричати. Схопилась на ноги, не знає куди їй і бігти.

- Де він?! Кажи, кажи, чого мовчиш!

- На леваді тебе чекає. Там де все. Маріє не йди. Чого душу собі розриваєш! Стільки часу минуло.

- Ганусю подивись за Оксанкою, прошу тебе. Ніде не йди, вона зараз прокинеться

- Спам”ятайся Маріє!….

Та Марія нічого не чула. Її ноги понесли, очі сльозами заступило, серце з грудей вихопилось. Михайло повернувся, її Михайло…

На леваді солов”ї співають, трава шумить. На лузі череда пасеться, діти за гусами бігають. Все як тоді 7 років назад. Нічого не змінилось, лише доля два серця розвела і щастя вкрала.

- Михайле! Де ти! Я прийшла

- Я знав, що прийдеш, діждатись не міг

Михайло обіймає Марію, притис до грудей, вдихнув запах її волосся. А воно, як поле пахне: сіном і квітками. Його Марія, вона зовсім не змінилась. Такаж струнка, і коса довга. Тільки очі помарніли. Заглянув Михайло в той чорний омут, а там такий біль і кохання заховане глибоко, глибоко, що і не знайдеш

- Маріє, моя Маріє. нарешті, я тебе обійняв.

Вона впала йому на груди і лише слухає, як серце калатає. А сама і дихнути боїться, щоб не згубити свого Михайла. Може то сон, їй і наснилось, як зараз очі відкриє, а його нема.

А Михайло цілує її заплакані очі і уста солодкі, кожну складочку її губ усі ці роки пам”ятав, кожну сльозинку висушив.

- Михайле, де ж ти був стільки років? Де ж ти пропав Михайле?

- Маріє, нащо воно тобі. Я вернувся, по тебе приїхав.

- Та пізно вже Михайло. Чоловік в мене є і дочка вродилась. 7 років Бог дітей не давав, то певно за те що на тебе чекала. А тепер пізно, не можу я все покинути. Не судилось нам бути разом. Як би хоч звістку подав, де ти. Чи живий, чи кохаєш. Я ж думала забув мене.

- А то твій Петрусь постарався, щоб я стільки років за гратами просидів. І писав я тобі, то в нього спитай куди листи викинув.

Марію, наче хто ошпарив, вона аж за груди схопилася, повітря не хватає.

- Та шо ти таке кажеш? та не міг Петро. То це він мене ледь з того світу вернув. О Боже, що ти таке кажеш – не міг він.

- Запитай в свого чоловіка, як було. Та мені тепер байдуже. Я зумію за себе постояти. Там добре вчать, як жити і з ким хліб ділити. Рішайся Маріє, покинь все та поїдемо.

- Нічого мені не кажи. Не можу я. Дитина у мене. Пізно вже Михайле. Най так буде, як доля захтіла. Іди Михайле і більше не шукай мене.

На лузі люди челядь додому женуть. Діти попереду гусей пасуть. Сонце над левадою сідає, а Марія плачучи додому спішить.

В церкві дзвони дзвонять. Празник нині. Всі до церкви спішать. Дорослі повибиралися, як найліпше, дітям коло церкви лизаків накупили. Діти посідали в траву під церковними мурами і службу слухають. А церква повна людей, свічки світять, за здоров”я правлять. Марія в хустці на самім заді стоїть, дочку на руках тримає. Скоро до хресту дитятко піде.

Скінчилась служба. Оксанку охрестили. Ганна за куму. дитинку до хресту тримає. Мале заходиться, плаче. Та тільки на краще, най плаче, щоб дух святий на неї злинув, в душі поселився. Марія на коліна впала, голову хусткою покрила. Священник вивід дає. Слава Господові за дитятко до хресту приведене. Най Ангел його оберігає, та Бог від біди заступить.

Люди в церкві поставали всю процесію дивляться, а як же не подивитись хто як своє щастя святкує. Баби шепочуться, яка ж то Марія гарна зробилась, як дитя вродила. А дочка чисто на неї схожа, нічого там Петрового не має.

Зібралась повна хата, гості за столом посідали, п”ють, їдять – празникують. Марія заходиться коло столу помагати. Всіх обійти, почастувати.

- Ганю поможи. Піди холодець з пивниці принеси. Я геть забула на холодне винесла.

- Не переживай Марусю. Чого ти бігаєш. Сядь собі трохи, ще нині ніц не їла, хоч зараз впасти.

- Ти шо не видиш свекруха приїхала, ніц не говорить тільки на малу дивиться. Ще якісь вроки дитині вчепить. Піду я малу погодую, заберу з хати, стільки люду. в кожного очі свої.

Марія пішла, а Гануся до столу подає, та все коло Маріїної свекрухи крутиться. А та, як пава сидить, голову задерла, тільки з синочком говорить.

- Ой Петрусю. Ти певно сина хтів. а тут дівка вродилась.

- Яка різниця мамо, аби здорове.

- Та певно певно різниці ніякої. І так на тебе не схоже ні до нашої родини. Така чорна, як твоя жінка. Навіть би не сказав, що то твоя дитина. Геть не в наших.

- Не видумуй мамо. Що балакаєш. Чи ти Марії не знає.

- Ото якраз знаю сину, де ти її здибав. І треба воно тобі було. Стільки дівок тебе хтіли. а ти собі бідноту знайшов. Ніц та дитина на тебе не схожа. То подумає, де вона за 7 років взялася.

Петро, як гупнув стаканом по столі, аж люди зглядалися. Ганя до Марії побігла, от свекруха сволота і тут сина намовляє, і що то за людина, ніц в душі Бога не має. Марія тільки дитину заколисала, пляцків нарізала, кльоші поскладала, до людей вийшла. Нарешті сіла коло Петра, до плеча хтіла голову прихилити. А він п”яний, як чіп, Марію відштовхнув і стакан наливає. Коли люди всі замовчали на двері дивляться. В дверях, якась жінка молода стоїть, хлопчика за руку тримає. А малий не знає де прийшов по хаті розглядається. Очі голубі, чуб кучерявий, ну чисто до тата подібний, так ні би хто портрет малював.

- Я тобі сина привела. Най з сестричкою поздоровкається. Вона мають одну кров – твою.

Люди всі стихли, роти повідкривали, дивляться, що то діється.

ДАЛІ БУДЕ……

P.S. Матеріал захищений авторським правом згідно Закону України і міжнародних конвенцій про інтелектуальну власність. Без письмової згоди автора забороняється повне, або часткове використання матеріал, адаптування під сценарії та інше…..

Надворі повільно падає лапатий сніг, м’яко укриваючи землю біленькою ковдрою. А за маленьким віконечком стоїть дівчина, яка так потребує тепла. Їй холодно. Дрож проймає тіло, по щоці пробігла гаряча сльоза, щоб хоч трішки зігріти замерзле від страждання серце. Йому боляче. Воно розривається, але виходу нема… У любові немає минулого часу, вона вічна. По дорозі сновигають постаті, їздять машини, але не цю картину бачить самотнє дівча. Перед очима постає минулий рік. Такий же морозяний день та ранок. Перевірявши пошту, вона побачила компліменти від юнака. З цього все і почалося. Листування, компліменти, биття тоді ще гарячого серця. Кількамісячне листування призвело до зустрічі, споріднення двох сердець. Весна. Цвіт дерев манить своїм п’янким запахом, а в повітрі витає щось надзвичайне. Передчуття чогось прекрасного переповнює серце. Сьогодні вони зустрінуться. І ось вона – перша зустріч. Він стояв спиною,вдивляючись у далечінь, чекав на неї. За два кроки вона зупинилася : серце набрало шалених обертів, він обернувся. Відразу – стик гарячих поглядів і щирі усмішки засяяли на їх обличчях. Ось вона – любов. Ця пані вже і в їх серці. Після прогулянки подякували один одному і розійшлись у різні боки. Та ненадовго. Того ж вечора пішли гуляти. Прийшли на руїни замку, звідки було видно красу вечірнього міста. Тиша, шурхіт зелених листочків берези, шум вулиць, а тут – лише він і вона, а на небі – ясне намисто зірок, неначе сам Господь давав благословення на ці почуття. Надворі похолодало, «мурашки» пробігли по її шкірі, проте бажання провести ще мить тут, між цих стін, тримало і не давало піти. Мовчанка. Легенький вітерець нашіптував їм : «Ось любов. Насолоджуйся. Це винагорода. Цінуй її…». Враз по дівочому тілу пробігла тепла дрож : відчуття його теплої руки на своїх плечах дарувало радість. Рука опускалася все нижче до талії, а потім міцно, але надзвичайно ніжно, пригорнула її до себе. Погляди зустрілися. Він показав їй свою улюблену зорю – Венеру. Серця забились в унісон, а губи доторкнулись у солодкому поцілунку. Цей день назавжди залишиться у пам’яті, адже саме з цих стін почалась велика історія кохання. Щодня вони зустрічалися, мріяли про майбутнє, клялись у вічному коханні. Кожна зустріч зближувала їхні серця, породжуючи все більш пристрасне бажання бути навіки разом. Але час невблаганно виконував свою місію. Три місяці неземного щастя завершувались. Він їде додому. А вона залишається тут, наодинці зі своїми спогадами і почуттями. В обох на очах сльози. Ніч. Шум річки, шурхіт дерев, ясне зіркове небо, як у їх першу зустріч. І знову мовчанка. Він взяв її руку і приклав до своїх грудей. Так швидко серце ще ніколи не билося. Слова були непотрібні. Достатньо було мелодії закоханих сердець і найміцніших обіймів у світі. І ось – він поїхав. Молода пара сподівалася, що пройде рік, вони знову житимуть у одному місті, і все буде добре, щастя знову постукає у двері. Але… Страшна відстань зробила своє. Почалися ревнощі, перші сварки, сльози. Чорний ангел розлучив серця, які так мрійливо ширяли у небі. Вони розбиті. Вона – не може без коханого жити, щоранку прокидаючись і щоночі чекаючи його у своїх снах, а він – одразу знайшов їй заміну. А що далі? Як жити ? Глибоко в душі вона вірить і сподівається, що при зустрічі їх почуття відродяться, як Фенікс з попелу, а він… Хтозна, може, й справді забув? А, може, боїться? Тільки зараз вона дивиться на сніг, який плавно кружляє у повітрі , і розуміє, що її серце стало таким же холодним від болю, і розтопити його зможе лише тепло коханої людини. Але треба жити. І витерши сльози з блідих щік, пішла назустріч новій боротьбі – боротьбі з собою…